СТАТУС ВЕТЕРАНКИ НЕ Є ВИЗНАЧАЛЬНИМ...
“Фахівцям потрібне навчання. Не онлайн. А повноцінне, з живим спілкуванням, обміном досвідом”, – це один із тих меседжів, які намагається донести Наталя Ліщишена, фахівець із супроводу ветеранів та демобілізованих осіб Липовецької територіальної громади, що на Вінниччині.
“Для мене війна не почалася у 2022-му році. Я переселенка зі Станиці Луганської, що на Луганщині. У 2014-му виїхала, коли там почалися бойові дії. Мій чоловік був військовим, зрештою до лав ЗСУ потім приєдналася і я. Прослужила майже 3 роки у Десантно-штурмових військах ЗСУ. Тому про проблеми звільнення з армії, повернення у цивільне життя я знаю, як ніхто, бо ми проходили такий шлях і нам нікому було допомогти. Коли я побачила відкриту вакансію на фахівця – знала, що обов’язково буду подаватися. Я – ветеранка і знаю, що робити на цій посаді”, – говорить пані Наталя.
“Ми чули, що ви служили, це вже спрацьовує принцип “сарафанного радіо” по громаді”
На посаді фахівчиня з листопада 2024 року. Найбільше нині до неї за допомогою звертаються родини безвісти зниклих. Це особлива категорія, яка знаходиться у стані невизначеності. І це найтяжче.
“Для них важлива будь яка інформація, будь які деталі. На жаль, з такими родинами дуже часто військові частини не комунікують. І це проблема. Люди чекають, не маючи зв’язку з підрозділами. Вони не мають впевненості і чіткості, одна суцільна невизначеність. І це звісно породжує те, що вони проактивно шукають будь які контакти і інформацію.
Я в силу своїх можливостей намагаюсь їх підтримати: пошук контактів з військовими підрозділами, оформлення документів, подання заявок, багато бюрократії, яку часто такі родини не роблять в силу свого незнання або непоінформованості. Тому наше завдання – допомогти оформити все згідно закону і підтримати.
Я завжди їм кажу, що не треба плакати, не треба опускати руки – потрібно чекати, робити все аби встановити істину. Поки у вас немає підтвердженої інформації про загибель чи полон, ми чекаємо його або її додому.
До речі, одна з моїх підопічних родин таки дочекалася. Хлопець був безвісти зниклим, потім з’ясувалося, що він у полоні, нині вже повернувся додому. Я і далі буду супроводжувати цю родину, адже Захисник потребує лікування”, – говорить фахівчиня.
“Фахівець має бути трохи психологом, і трохи юристом…”
Найбільше запитів на юридичну підтримку. І тут в нагоді стала якраз юридична освіта фахівчині. Пані Наталія упевнена, що фахівець має бути і трохи психологом, і трохи юристом. Бо спілкування з ветеранами і ветеранками потребує саме таких навичок, які допоможуть професійніше супроводити їх.
“Статус ветеранки не є визначальним, але відіграє велику роль на цій посаді. Мені довіряють. І я це вже відчула. Ми можемо говорити на рівних. І вони знають, що я розумію, ПРО ЩО вони кажуть.
Але при цьому я усвідомлюю, що не всі фахівці мають бути ветеранами або ветеранками. І тут важливо аби фахівців вчили. Тому що людина може бути мотивованою, обізнаною, але не знати, до прикладу, як правильно комунікувати з цією категорією. Одне необережне слово може заподіяти багато шкоди і звести нанівець усю роботу. Тому, я говорила і буду говорити, що потрібне навчання – повноцінне (не онлайн) в офлайн форматі, щоб можна було проговорювати все наживо, ділитися досвідом, спілкуватися з ветеранами, вчитися лідерству. І відкриття ветеранських просторів у громадах. В синергії це все дасть хороший результат у майбутньому.
У свою чергу, хочу звернутися і до побратимів і посестер – не ставтеся упереджено до фахівців, які не мають статусу ветеранів. Головне – це професійний підхід у професії і допомога. Ми відкриті до зворотнього зв’язку від вас. І ви завжди можете підказати. Це важливо.
Я проходила навчання у Державному університеті “Житомирська політехніка”, тому і вболіваю за навчання. Ще важливим елементом є те, щоб фахівці відчували себе командними гравцями, розуміли, що, по-перше, вони не одні, по-друге, знали до кого треба скеровувати, перенаправляти своїх клієнтів, це теж важливий аспект нашої роботи. Без налагоджених контактів у громаді із зацікавленими структурами якісної роботи точно не вийде”, – говорить Наталя Ліщишена.
«Є моменти – це бюрократія…»
Очікування від професії у пані Наталії справдилися на 90%. Вона впевнена, відкрита до діалогу, уміє відстоювати позиції своїх підопічних, може зайти у будь який кабінет аби виирішити потрібне питання.
“У мене дуже хороші стосунки у громаді і з керівництвом, і з різними організаціями, з якими ми співпрацюємо. Якщо треба я і на сесії ходжу аби відстояти якесь питання. У мене є хоч і тимчасове, але повноцінне робоче місце. Ми вже готуємось до відкриття ветеранського простору у громаді. Саме там буде вже постійний кабінет. Словом, все добре. Утім, є моменти – це бюрократія, адже не всі хочуть заповнювати необхідні документи. І це трохи пригнічує”, – говорить пані Наталія.
“Ми сьогодні маємо лише невеликий відсоток тих, хто повертається з фронту, з часом їх буде значно більше.
Ветеран повинен мати підтримку у громаді, у суспільстві. У нас складно із цим, бо ще й досі вважають, що ветеран має підлаштовуватися суспільство, але я не згодна категорично.
Ми повинні вчитися і готуватися, що ветеранів буде багато. І ми маємо вчитися допомагати їм, коректно спілкуватися і підтримувати їх. На жаль, суспільство цього не розуміє”, – підсумувала пані Наталя.
Героїня цієї історії проходить курс ветеранського лідерства в Українському католицькому університеті, виборовши одне з 25 місць на навчання. Вона має дві мрії: перша – це відкриття ветеранського простору у громаді (вже майже реалізована), а друга – посилення реабілітаційних спроможностей у громаді (теж реалізує, упевнені).
Саме на таких людях, як пані Наталя, і тримається наша віра у затребуваність і важливість цієї професії. Бо вони не тільки мріють, а й рухають світ навколо себе.
Вінницька обласна державна адміністрація
Департамент інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю ОДА
За матеріалами Простір Можливостей
